Осип Маковей «Брати»
В темних горах, при окопах, у болоті,
Там зійшлися два вояки по роботі.
Не зійшлися, тільки впали край дороги,
Поранені: сей - у плечі, той - у ноги.
Один стогне: «Тату милий, мамо рідна!»
Другий плаче: «Діти любі, жінко бідна!»
Подивився сей на того довго, тихо, -
Здивувала рідна мова, спільне лихо.
«Поможіть мені, земляче, рідний брате!
Не по волі я загнався у Карпати…»
«Я поможу, милий гостю з України!
Чей по волі не бажав ти нам руїни!..»
Б’ють гармати на добраніч стогнуть гори,
Звір лісами утікає в темні звори.
Два вояки завивають свої рани,
Споминають і родину, і кайдани:
«От звела нас люта доля раз докупи,
Не у гості, тільки в полі, тут де трупи…
Виріс, брате, я далеко – у Полтаві
А загину у Карпатах на мураві...»
Другий каже: «Горе, брате, нам, нещасним,
Нашим людям, нашим нивам. Горам красним,
Та найтяжче наше горе - люта сила,
Що з братів та воріженьків поробила.
Та не плачмо, бо віджити ми ще годні;
Вилічимо свої рани і народні;
Кров пролита не пропаде, зродить нива –
Буде, буде Україна ще щаслива!»
1915
![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif){kind=small}
lady_igrok's journal
